ВШАНУВАННЯ ГЕРОЇВ
ЗАГИНУВ НАШ ЗЕМЛЯК ВАДИМ БУРЧЕНКО ІЗ СЕЛА ПРИСТРОМИ
ЗАГИНУВ НАШ ЗЕМЛЯК ВАДИМ БУРЧЕНКО ІЗ СЕЛА ПРИСТРОМИ
Такий сонячний місяць травень зовсім не призначений для сумних вістей! Він для того, щоб милуватися сакурами і дарувати жінкам букети півоній, щоб сіяти хліб і виховувати дітей, відзначати останній шкільний дзвоник і радіти життю!
Але, на жаль, вихором смерті врізається у наше життя війна, несучи із собою руйнування, ракетні удари і загибель цвіту нації, наших земляків. Чорною хусткою накрила вона родину Вадима Бурченка із села Пристроми.
Яке то невимовно тяжке чекання, коли про Героя, Воїна, Звитяжця кажуть рвучке і страшне — зниклий безвісти. Скількох матерів ці жахливі слова кинули у вир безсонних ночей, нескінченних молитов і надії. Із тієї надії можна було б виткати полотна, простелити їх кілометрами та вивести із ворожої неволі кожного. Її можна було б розрізати на нитки, які вказали б кожному дорогу до отчого дому. Але не кожного врятувала материнська надія, дорогу плату взяла війна — людськими долями і роками материнського життя.
Останню звістку від рідної людини близькі отримали 19 травня 2024 року: біля населеного пункту Нетайлове Покровського району Донецької області під час виконання бойового завдання Вадим Бурченко прийняв свій останній бій. Йому на той час було 33 роки.
Вадим Вадимович Бурченко народився 4 лютого 1991 року у місті Києві. Доля не була до нього милостива, не жалувала його дарунками, натомість послала немало випробувань. Батька Вадим не знав, уся його родина – це старший брат і матуся.
Хлопцю дуже рано довелося дізнатися, яка ціна власноруч заробленого хліба. Навчався у київській школі №70 до восьмого класу, потім пішов працювати. Дарма, що родина жила в Києві, усе його життя було пов’язане з Пристромами, де жила бабуся та хрещений Олег Іващенко, вони разом працювали, а дядько Анатолій Васильович Бурченко жив у Києві. Саме він замінив хлопцю батька, не раз витягав із передряг, учив уму-розуму і був справжньою підтримкою. А вона хлопцю була потрібна, бо старший брат помер від пневмонії, а пізніше Вадим втратив і маму.
Можливо, якби життя склалося інакше, то був би він великим будівничим, бо любив і горів усілякою будівельною роботою, не одній родині у Пристромах поміг по будівництву.
Працював Вадим на Київському хлібзаводі, у місцевому господарстві «Укрпромпостач», на різних роботах.
Здавалося, мав бути похмурим і нудним, натомість дня не міг прожити без веселощів і жартів, так ніби намагався перехитрити злу долю своїм безмірним оптимізмом. Його жарти були завжди влучними і своєчасними, а добре серце не одного розрадило в біді. Саме цю якість відзначали і його побратими.
Його військова служба тривала всього кілька місяців. Призваний 19 січня 2024 року першим відділом Бориспільського РТЦК та СП м. Березань Київської області. Після мобілізації пройшов вишкіл в Україні і потрапив на Харківський напрямок у бригаду Правого сектору, яка зазнала значних втрат у боях і була розформована. Потім служив стрільцем-помічником гранатометника 3-го аеромобільного відділення 2-го аеромобільного взводу 4-ї аеромобільної роти аеромобільного батальйону військової частини А1126. Його частина обороняла один із найбільш гарячих напрямків – Покровський.
Ніхто не народився для війни, жодна мати не прагнула народити та виховати свого сина, щоб він став солдатом, але хтось має взяти на себе цю ношу, хтось повинен захищати свій дім зі зброєю в руках. Це доля сильних і відважних. Таким був Вадим Бурченко.
Війна – це робота: складна, жорстока, немилосердна, але робота. До сьомого поту, до останнього подиху. І в цій роботі такими важливими є допомога друзів, міцне плече побратима, а ще вчасно сказані слова підтримки і дотепний жарт. Вадим умів це робити, і здавалося, що людині з таким оптимізмом усе було під силу. Недарма побратими відразу вигадали йому псевдо – «Веселий». Бути «Веселим» на війні – це вам не зіграти в КВК. Це пожартувати там, де від страху тремтять коліна, і бути оптимістом там, де майже щомиті на тебе чигає стара з косою.
А самого Вадима підтримував хрещений, теж військовий, який захищає Україну ще з початку повномасштабного вторгнення, його слова давали сили жити і підтримували бойовий дух.
19 травня 2024 року біля населеного пункту Нетайлове Покровського району Донецької області їхній підрозділ вийшов на позиції в селі. Хлопці навіть не встигли як слід обладнати їх, як будинок ці потвори засипали всіма видами зброї. Не вижив ніхто, територія була окупована. Згодом під час репатріації (обміну) тіл загиблих військовослужбовців між Україною та росією за участю спеціальних місій, організованих за посередництва Міжнародного комітету Червоного Хреста та польових груп, тіло полеглого захисника передано Україні. За допомогою спеціалізованих експертних установ було проведено аналіз ДНК. Його здійснювали за допомогою одягу загиблого, бо родичів першої лінії не залишилося.
Тепер він навіки повертається до села, яке любив, де у заплутаних вуличках поміж дерев досі живуть спогади босоногого дитинства, де у гніздах ростуть лелеченята, а діти готуються до шкільного дзвоника. І його дядько Анатолій дякує всім добрим людям, особливо старості села Юрію Саєнку за підтримку.
«Світла людина і відважний воїн переходить із війська земного до війська Небесного, щоб зустрітися там із родиною, яка відійшла у вічність і назавжди стати Янголом Безсмертя, вічним охоронцем життя. Його пожертва – це ще один камінь у фундамент нашої незалежності, бо житиме Україна вічно і буде непоборною і вільною, бо на сторожі її свободи стоять сини, соколи. Вадим Бурченко один із когорти відважних.
Співчуваємо родині, дядьку –хрещеному Анатолію Васильовичу, його сім’ї, кожному мешканцю села, всім українцям, що втрачають свою кровинку, щоб зберегти матінку – Україну. У цьому році йому було б 35, він ровесник нашої Незалежності, він основа її, її Захисник, її Герой!», - вклоняється пам’яті Героя голова Студениківської громади Марія Лях.
Про дату і час похорону повідомимо окремо.
