ПАМ'ЯТАЄМО...
НАШІ ГЕРОЇ
КИЇВЩИНА ПАМ'ЯТАЄ:
Артур Ушко зі Студеників віддав життя за Україну
Артур Ушко
Водій кулеметного взводу механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади Артур Ушко загинув 12 березня 2022 року в бою за село Мощун Бучанського району
Ушко Артур Анатолійович народився 25 липня 1988 року. Змалку його вважали тендітним, ніжним, лагідним, співчутливим, він ставився з повагою не тільки до своєї мами та рідні, а й до інших людей. Для друзів-однокласників він був авторитетом, його слово було вирішальним. До того ж, хлопець був артистичним і комедійним. Без нього не проходили жодні місцеві заходи. Уся домашня та чоловіча робота була на ньому, а якщо щось і не знав, то брав та навчався тої справи.
Після закінчення школи у 2007-му році Артур пішов служити в армію. Наводив ракети на ціль (мав точне око). Відслуживши у Броварах, одразу пішов працювати на будівництво, бо мав до будівництва неабиякий хист. Будував як під землею, так і на землі. Мав золоті руки. Багато збудував не лише в межах своєї оселі, а й родичам, друзям. Хотів удосконалити свої навички та знання, стати кваліфікованим будівельником і якраз на момент початку війни навчався в Київському фаховому коледжі архітектури, будівництва та управління. Але закінчити не судилося.
Артур із майбутньою дружиною Катею познайомилися у школі, де разом навчалися. Шкільна любов та дружба переросла в кохання. У цієї гарної та молодої пари попереду було безліч планів та мрій... Дружина Катя розповідає про свого чоловіка:
Артур був дуже хорошим батьком та чоловіком, любив дітей, у нього було загострене відчуття справедливості, був сміливим, чесним, прямолінійним, любив свою землю, мав лідерські якості, чудове почуття гумору. Без тата залишилася донечка Валерія, а я – без коханого...
У перший же день широкомасштабної війни Артур пішов до військомату сам, добровільно. На жаль, контактів побратимів немає, оскільки відомо, що підрозділ, у якому служив Артур, увесь загинув.
Мама Наталія не може змиритися зі смертю сина:
Я - сирота, без цієї дитини земля зупинилась. Куди не кинусь, завжди мерещиться він. Кожну мить я плачу. Коли йшов на війну, поставив перед фактом, і сказав "Хто як не я?". Він був одним із перших, хто пішов на війну. Чесно кажучи, він із 2014 року п’ять разів хотів йти в АТО, але я, його мама, не дозволила, захистила. А от від повномасштабної війни, на жаль, ні... У тяжких боях, рятуючи жінок із дітьми та літніх людей, він був жорстоко розстріляний. Тіло посічене, як капуста. У тілі дуже багато металу... Його шукали 12 днів. Я, коли побачила мертве тіло, лише чула своє серцебиття та звіриний крик. Співчутливий комісар знайшов і допоміг доставити його тіло додому.
Сином Наталії пишається вся Україна. За тиждень після похорону Президент України нагородив Артура орденом "За мужність" ІІ ступеня.
Низький уклін та вічна слава герою, що віддав життя за майбутнє нашої країни!
