ВШАНУВАННЯ ГЕРОЇВ
АРТУР АНАТОЛІЙОВИЧ УШКО
Так гірко, коли гине цвіт, коли гине цілий світ, який жив у людині. Це тяжко, моторошно і несправедливо, що прийшло якесь нікчемне і підле зло і позбавило життя Людину, знищило його перспективи, зруйнувало родину, залишило сиротами маму, сестер, дружину, донечку.
Він був серед перших, хто став на оборону рідної землі й загинув буквально через кілька тижнів після початку цієї мерзенної війни.
Ушко Артур Анатолійович народився 25.07.1988 року в Києві, там пішов до першого класу. Згодом родина переїхала до села Студеники Переяслав-Хмельницького району, де у 2007 Артур закінчив Жовтневську ЗОШ. Після закінчення школи була служба в армії, потім робота на будівництві. Зі своєю майбутньою дружиною, Катрусею, так він її називав, зустрілися ще у старших класах школи, мали блискуче майбутнє, донечку, мріяли про сина, власний дім…
Є люди, які народжуються будівничими. Саме таким був Артур, йому до всього було діло, він ніколи не жив замкнутий у своїй родині, мав глибинне, якесь філософське відчуття свого місця на землі, розумів своє призначення у світі. Був веселим і водночас глибоким, легким і вкрай відповідальним, дуже любив дітей і умів бути із ними на одній хвилі, умів їх захопити, навчити й тонко відчував дитинство.
Потрапивши на будівництво, дуже швидко став своїм. До будівництва мав особливий хист, будував як під землею, так і на землі, так що дуже скоро керівництво побачило у ньому потенціал і направило на навчання. Він мав стати великим будівничим і збудувати нові міста для щасливих і вільних людей, але сусідня держава і її зловорожі плани поклали край його навчанню у Київському фаховому коледжі архітектури, будівництва та управління.
Ввечері 24 лютого 2022 року Артур уже був у військкоматі, а вранці 25 лютого мобілізований направлявся до Білої Церкви. Чи могло статися якось інакше, чи міг він відсидітись, перечекати? Ні, інакше він просто не міг вчинити, бо це був би зовсім не він. Вперше до військкомату він пішов ще у 2014 році, коли війна тільки почалася, просився на фронт, але його не взяли. То чи міг він зараз залишитись осторонь. На сльози мами та дружини відповідав: «Зрозумійте мене, я не можу інакше… Як мені потім хлопцям в очі дивитися, я не зможу з цим жити, я мушу».
Усі подальші дні стали чорними для родини, коли ти не розумієш, що робиш і для чого. Останній раз він говорив з мамою 26 лютого, потім зв’язку майже не було, звістки про Артура надходили від побратимів і зовсім чужих людей. 8 березня 2022 року зателефонувала якась жінка з Вишгорода, він допоміг їй евакуюватися і залишив номер дружини, щоб повідомити, що живий.
12 березня о 13.20 телефонував його побратим, Льоша, сказати, що у них все добре. У другій половині того дня на зв’язок уже ніхто не виходив. Більше жодних відомостей: ні про долю Артура, ні про побратимів.
Битва за Мощун була однією із найзапекліших на початку повномасштабного вторгнення. Стратегічно село відкривало російським окупантам шлях на Київ. 11 березня росіяни штурмували Мощун з усіх сторін. Вони влаштували нашим бійцям пекло на землі: гелікоптери, літаки, артилерія, «гради» гатили невпинно. Наші відійшли до лісу, перегрупувались і знову кинулися у бій, бо відступати було нікуди. Бійці трималися на словах командувача Залужного: «Якщо відійдете – далі Київ».
Геройством солдатів, тактикою командирів і життями рядових село Мощун було визволено 21 березня 2022 року, столиця була врятована. Саме там, під селом Мощун, загинув і наш земляк, мешканець Студениківської громади Артур Анатолійович Ушко… Указом Президента України від 9 квітня 2022 року нагороджений орденом «За мужність ІІІ ступеня», посмертно...Нагороду вручили донечці Героя Валерії.
Сказати, що батько любив її – не сказати нічого, так само як свою дружину Катрусю, сестер і матусю. Він був для них захисником, а став щитом для матері України, для Києва і всього, що любив. Йому було всього 33 роки…
Вічна пам’ять Героєві, що своїм молодим життя заплатив за свободу і незалежність України! Вічна слава!
