ВШАНУВАННЯ ГЕРОЇВ
ЯРОСЛАВ ЮРІЙОВИЧ МУХА
Кожен день війни озивається пекучим болем у серці українців. Дуже хотілося б стерти з пам'яті усе, що ми переживаємо впродовж цієї війни. Але це неможливо, а може й непотрібно. Мабуть, цей біль, який відтепер завжди житиме у кожному з нас, стане запорукою нашої відплати та нашої помсти. Наш біль перетвориться на силу, наша ненависть на відвагу, а відвага здобуде Перемогу.
Саме про таку відвагу йдеться, коли говоримо про ще одного Героя – Ярослава Юрійовича Муху.
На його долю випало стільки випробувань, що інакше, аніж зробленим зі стійкості та благородства, він просто не міг бути. Це сила й водночас доброзичливість, відчайдушність, безшабашність і трепетна турбота про рідних.
Ярослав народився 15 серпня 1995 року в селі Студеники Бориспільського району Київської області й дуже символічно, що вулиця, на якій жив юнак, має ім’я Героїв України.
Жилося хлопчикові нелегко, мама дуже хворіла, тому у дванадцятирічному віці, коли інші діти на перерві ганяли м’яча, він бігав додому, щоб напоїти чи нагодувати матусю. Однак рано її втратив, сестра Раїса та брат Роман із батьком Юрієм Валер'яновичем залишилися без найголовнішої людини у житті. Відтоді найближчим другом і соратником стала сестра Раїса.
Після закінчення Жовтневській ЗОШ, навчався у Київському вищому професійному училищі водного транспорту за спеціальність механік. Відразу працював за спеціальністю у Київському яхт-клубі, згодом закінчив курси водія-тракториста та електрика, працював на різних посадах у РЕМ. Був закоханий у техніку, особливо любив мотоцикли. Мріяв заробити гроші й допомогти родині, збудувати дім, саме тому кілька разів їздив до Італії, де живе старша сестра Раїса. Тут брався за всяку роботу, бо мав «золоті руки» і італійці чекали на його ремонти. Він навіть придбав квиток, 3 березня мав їхати до Італії на роботу. Там була не лише сестра, але і племінниця Аврора, яку Ярик допомагав виховувати.
Але війна зруйнувала мрії. Давній козацький рід, із якого походив юнак, дарував йому відвагу і сміливість, тому родина не змогла втримати відчайдуха вдома.
«Я помру за Україну, але під москалями не буду. Я не дозволю, щоб на нашій землі хазяйнували окупанти», казав батькові Ярослав.
У перші дні війни став добровольцем, 26 лютого був у Переяславі, з березня - у горнилі боїв за Київ. Був механіком водієм протитанкової артилерійської батареї.
Прагнучи підкорити столицю, росіяни намагалися контролювати Ірпінь та Бучу, щоб зайти із заходу. Це були місця найзапекліших боїв. У тих боях проходив своє хрещення воїн Ярослав Муха. Родина слідкувала за кожним повідомленням новин. Але звістку про звільнення Ірпеня повідомив батькові син. Відважний воїн отримав відзнаку держави, нагороджений медаллю «За особливу службу». Як зазначають друзі загиблого, її він отримав за героїзм, проявлений у боях під Ірпенем.
5 квітня 2022 року він проїжджав за кілька кілометрів від дому через станцію Переяславську на Харків і то був останній погляд на рідну землю.
Вправний водій, винахідливий і сміливий, - відразу впав у «око» командуванню, тому його направляли на найвідповідальніші завдання, він возив комбата, доставляв снаряди, вивозив із бою поранених побратимів. «Такими можна пишатися,- казали хлопці. З ним не страшно і в пекло!».
«Я мухою», - жартував Ярослав. І так воно і було: вивертався від снарядів, проходив між мінами, виїжджав у останню секунду, але не цього разу…
7 квітня, коли воїни допомагали у ремонті вантажівки, навантаженої боєкомплектом, ворожий снаряд потрапив просто між ними. Тільки один із побратимів важкопоранений дійшов до своїх, розповів про загибель друзів і загинув сам. Тіла бійців не змогли забрати через запеклі бої, згодом русня їх замінувала... З того часу боєць вважається зниклим безвісти, тіло його не поховане, експертизи ДНК проводяться і досі. А поля під Ізюмом щедро засіяні не пшеницею, а молодими тілами наших Героїв.
Востаннє із сестрою Ярослав говорив 7 квітня вранці, ввечері на дзвінки брата телефон уже не реагував.
Тоді, 7 квітня, згоріло все, бо він усе возив у машині: згоріли документи й нагорода, згоріло молоде життя і згасли надії. Йому було всього 26 років. У своєму житті він мало що встиг зробити для себе, але він своєю відвагою подарував можливість жити кожному із нас.
У його блакитних очах завжди віддзеркалювалось небо, і він поклав свою душу, щоб воно завжди було мирним
Осиротіла знову родина, втратила вірного сина Україна і не дочекалася рідна земля, щоб прийняти у своє лоно полеглого воїна, а на вулиці Героїв стало на одного Героя більше!
Вічна слава борцям за Україну! Вічна їм пам’ять!
