ВІЧНА ПАМ'ЯТЬ ГЕРОЮ
ВІН БУВ ОБЕРЕГОМ ДЛЯ РОДИНИ, ТЕПЕР БЕРЕЖЕ ЇЇ З НЕБА
Вселенська туга розливається квітучою українською землею, вишневим цвітом пам’яті засипають дерева вулиці й будинки, жіночим криком розпачу сповнюються садиби. За цвітом садів іде у вічність цвіт нації, щоб нашим дітям не довелося зазнати на собі тягар російського ярма і відчути зашморг «руської весни» на своїй шиї.
Поклав своє неоціненне життя на олтар служіння Вітчизні Денис Ігорьович Денисюк зі Студеників.
Він народився на Хмельниччині, у Красилові, але ходити до школи став уже у Студениках, куди переїхала родина, У великій сім’ї Денисюків він був первістком.
Небагато з нас знає, що таке бути старшим братом у родині, де п’ятеро хлопців. Якщо ти старший – ти відповідаєш за все і за всіх. Хто б що не утнув із хлопців – за все відповідає Ден. Він мирив і розраджував, допомагав і брав на себе провини, він був другом і янголом-охоронцем для кожного із молодших братів.
Народився 24 липня 1988 року, закінчив школу у Студениках, відслужив у армії, працював менеджером та служив у Державній службі охорони. З першою дружиною життя не склалося, але дві близнючки – Кіра та Ніка – то його маленькі принцеси, його квіточки й хмаринки, дорожче за них немає нічого на світі.
Друга дружина, також Світлана, майже рік тому народила йому синочка. 21 квітня йому виповниться рік, але він завжди пам’ятатиме тата лише по фото. Зовсім недавно, у кінці березня, під час відпустки, тато ще тримав його на руках, але більше не буде. Його забрала війна…
Денис пішов добровольцем у перші дні війни. Про нього казали, що «Денис добрий, як кусень хліба», але тут ніхто не міг його вмовити не йти. «Це моє, я хочу там бути. Я нарешті знайшов своє покликання. Я - воїн. Закінчиться війна, вчитиму молодих військовій справі, навчу їх бути такими сильними, щоб жодна нечисть навіть не мріяла іти війною на Україну», - казав Денис.
Перші дні війни стояв в охороні летовища «Бориспіль», але того йому було мало, то не війна, він хотів реального бою і реального побратимства. І він його отримав, бо попросився до зони бойових дій. З боями пройшов Запорозьку, Донецьку, Луганську область. Був зенітником, командиром 3 зенітного ракетного відділення, ракетного артилерійського дивізіону НГУ. Побратими дали йому псевдо – «Денвер», як місто у США, його ще інакше називають «містом на висоті», точнісінько, як Денис – завжди перший і завжди на висоті…
Після народження в сім’ї третьої дитини він мав бути демобілізованим, до оформлення цього залишалося буквально кілька днів. 12 квітня він повинен був мінятися після чергування…
Він мріяв прийти та добудувати хату, бо батько має залишити дітям родинне гніздечко, місце дитинства і прихисток від усіх життєвих негараздів: «Добудую і знову повернуся до побратимів!». Але 11 квітня 2024 року під час виконання бойового завдання в результаті здійснення противником артилерійського обстрілу поблизу населеного пункту Дронівка, Бахмутського району, Донецької області Денис Денисюк загинув…
Його хата, у селі Світанок, стала без нього пусткою, одягнулася у смуток і сіру журу, стала вдовою молода дружина, а троє його дітей назавжди залишилися без батька…
Згорьована мати не бачить світу від сліз, за одну ніч батько втратив опору, найстаршого сина, та він і у смерті став оберегом своїм чотирьом братам.
«Він і досі стоїть у мене перед очима, я пам’ятаю його учнем, потім уже дорослим чоловіком, я знаю його воїном, тепер увесь світ знатиме його Героєм. З таких хлопчиків виростає наша міць, у них наша надія і жодна їх жертва не марна, допоки стоїть Україна! А вона стоятиме вічно, бо такі Герої берегтимуть її і у Небесному війську! Вічна слава Герою!», - зазначила голова Студениківської громади Марія Лях.
Про місце і час поховання буде повідомлено додатково.
