СПІВЧУТТЯ
ДЗВІНОЧКИ СТАНУТЬ ДЗВОНАМИ ПОМСТИ
4 червня – день вшанування пам’яті дітей, які загинули внаслідок збройної агресії російської федерації проти України.
За даними Офісу Генерального прокурора станом на 1 червня цього року, від 24 лютого 2022-го в Україні загинули 550 дітей, ще щонайменше 1354 поранили, 393 дитини вважаються зниклими безвісти, понад 19,5 тисяч – викрадені росією. Ця статистика не враховує фактів, які відбуваються на тимчасово непідконтрольних Україні територіях, у місцях ведення активних бойових дій.
Немає нічого дорожчого для батьків, аніж діти. Наші діти разом з нами переносять усі незлагоди цієї війни. Вороги навіть не уявляють, якою лютою ненавистю ми ненавидимо тих, хто змушує наших дітей боятися, не спати ночами, прокидатися від вибухів, а не маминих обіймів. Вони не розуміють наскільки великою має бути їх плата за кожну сльозинку, коли дитина чекає дзвінка від тата, а він на передовій.
Вони не уявляють, яку ціну треба заплатити, за те, що найкращі години свого дитинства наша малеча провела у сховищах. Але ми допоможемо їм зрозуміти, змусимо уявити! Ніколи ще сльози матерів на суху землю не падали.
Ми переможемо, мусимо перемогти і пам’ять про діточок замучених росіянцями – найкраща мотивація перемогти.
Вічна пам’ять загиблим янголятам! Боремось і переможемо неодмінно!
У Студениківській громаді пройшли заходи із вшанування.
Молебень у селах Соснова і Пристроми, школярі Семенівки та Студеників почепили на дерева дзвоники, як символ німого дитячого крику. Студениківська публічна бібліотека провела вуличну акцію «Невинним янголам війни».
Пронизливо біль втрат звучить у поезії Лідії Мищенко.
ЗАГИБЛИМ І НЕНАРОДЖЕНИМ ДІТЯМ УКРАЇНИ
ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ
-Ти хто?
- Я ангел.
- Скільки тобі літ?
- Лиш шість було.
А так хотілось жити.
- А я іще й не бачила цей світ.
Тепер на небі.
Будемо дружити.
Ти розкажи мені, яка земля?
Які у мами руки?
Чи ласкаві?
- Як хочу знову з татом погулять.
Це весело.
І так було цікаво.
А мама в мене - сонечко ясне,
Така весела, ніжна і красива.
Як цілувала лагідно мене.
Які ми всі були тоді щасливі!
- Везучий ти. А я їх ще й не знала.
Лиш голос чула - ніжний і співучий.
Життя нам танки орків обірвали,
Я чула, місто звалося те Буча.
- Я з Маріуполя.
Як гарно там було.
Там мої іграшки, батьки й сестричка Валя.
Не знаю я, куди їх занесло,
Коли наш дім снаряди розірвали.
Так хочеться зустрітись.
Та не тут.
Якби ж вони лишалися живими.
А я до них у сні колись прийду
І їх прикрию крилами своїми.
Нехай живуть за нас.
За нас за усіх.
За тих, хто мало жив,
Хто не родився.
За матерів за наших, за батьків.
За тих хто вмер...
Помер, та не скорився.
